Якнайдалі, як видно з назви (певне бажання + напрямок), це робота про уявне майбутнє. Почалося все з роздумів художника про випадковість, припинені життя, втрачені можливості для зустрічі та воскресіння як відновлення зниклого. Чи могли люди, які постраждали від різних катастроф, уявити, що їхні діти колись зустрінуться? Де могла відбутися така зустріч? Яке б звучання мало це місце? Такі питання є ключовими для розуміння цієї роботи.

У кадрі з'являється туристичний автобус. Група людей виходить з нього і йде за гідом. Кілька хвилин вони уважно слухають екскурсовода. Її промова, як і сама робота, наповнена складними культурними та історичними паралелями. Якнайдалі мовить своїм власним діалектом, відображаючи топоніми, історію та дух місцин, які відвідав Карабінович у пошуках ідеального місця для зйомок. Художник йшов все далі й далі: подорожував Одесою, Києвом, Гентом, Амстердамом, Сент-Круа, Берліном, Цюріхом, Штутгартом, Стамбулом, Тбілісі, Салоніками, Гронінгеном, Антверпеном, Братиславою, Чернівцями та Садгорою. Все це було тільки для того, щоб зрозуміти, що далеко ходити не треба. Після довгого блукання було знайдено ідеальне місце — міражний пейзаж солоного Куяльницького лиману, неподалік рідного міста художника — Одеси.

Саундтрек до Якнайдалі — це пісня, походження якої й досі є темою для дискусій. Грецька версія цієї пісні розповідає історію нерозділеного кохання, а клезмер (єврейський варіант) розказує про проводи молодого чоловіка на російсько-японську війну в 1905 році. Одна і та ж послідовність нот породжує зовсім інші відчуття. Що ж насправді могло статися між виконавцями цієї мелодії? — питання, яке відлунює в складній історії діаспор південної України, зокрема в історії багатокультурної Одеси.