Радикальна відповідь Керрі Джеймса Маршалла на брак присутності чорношкірих у мистецтві полягає в тому, щоб створювати їхні зображення. У цій монументальній роботі 1998-1999 років він показує сцену з повсякденного життя. В центрі композиції – компанія з шести людей, що розмовляють між собою у вітальні міської квартири. Ця група досить умовна, ми не знаємо, хто ці люди й чому вони зібралися разом, та це ніби й не важливо, бо візуальний простір роботи розширюється в обидва боки, демонструючи глядачеві ще й будинок, в якому відбувається дія.

Сам твір складається з дванадцяти дерев’яних панелей, кожну з яких можна сприймати як окрему роботу. Глядач може роздивлятись їх підряд, зліва направо, одну за одною, вибираючи, на чому зупинитись, і це створює ілюзію контролю над зображенням. При цьому робота має власний ритм, заданий просторовими паузами, які вносять у твір кінематографічну драматургію, імітуючи ефект зйомки одним планом. Приділяючи багато уваги незначним, здавалося б, деталям на зразок фактури стін, автор додає роботі ще більшої буденності та домашньої атмосфери.

Показана Маршаллом тиха сцена з повсякденного життя одночасно і створює відчуття затишку, і провокує дискомфорт, оскільки глядач ніяк не може її прочитати. Не маючи змоги віднайти втрачену стабільність мирного часу, єдине, що ми можемо протиставити війні – це помічати прояви краси в буденності, залишатися людьми та ловити промінь надії.