«Російська анексія Криму та українська державна антикомуністична політика наклали свій відбиток на архівні зображення, цілковито змінивши їх сприйняття порівняно з часом до 2014 року. Образи існують у часі та змінюються з його плином. Їхні зміни диктує політична історія – одне й те саме зображення може за короткий час пройти шлях від схвалення до заперечення та ігнорування. При цьому це ще й історія наших почуттів, емоційна історія. На початку 1980-х, коли я був дитиною, величезні напівтемні зали радянських палаців творчості уособлювали для мене нудьгу й марно витрачений час. У 1990-х, коли я став підлітком, вони, покинуті й забуті, почали мене вабити, їм була властива свобода, виражена в непотрібності нікому. У 2000-х ці ж зали, заповнені пластиковими кіосками та рекламними банерами, перетворилися на втілення «вічного сьогодні», переможної ходи периферійного капіталізму, позбавленого історичного виміру, і саме так я їх сприймав, ставши митцем. У 2010-2020-х роках, поступово руйнуючись, ці застарілі зразки радянської неомодерністської архітектури несподівано стали символізувати спротив новому антиісторицизму та консервативному політичному ізоляціонізму. Націоналісти вимагають їх знесення, а космополітична молодь влаштовує під їхніми склепіннями техно-вечірки. Дух молодої української техно-сцени – це той самий дух, що живить відродження інтересу до неомодерністської архітектури».

(текст: Нікіта Кадан)