Експонати

Часто не встигаєш зауважити, як речі, що оточували тебе у зовсім недавньому житті, непомітно встигли перекочувати до кабінетів курйозів. Серед рутини близького минулого звичність декотрих предметів і символів призвела до того, що вони стали невидимими. Натомість, об’єкти, що ми ними послуговувались у будні й свята та знаки, що формували довкілля, тепер облаштувалися всередині засклених шафок, ставши музейними експонатами.

Як на мене, це схоже на підступну оборудку, коли речі вилучаються зі звичного обігу й починають обертатися в обрядовій політиці комеморативних практик. Помічаючи під музейним склом обриси чогось, знайомого з дитинства, відчуваєш подив та наступні ревнощі до заданого зовні наративу, що ніби краде твою приватну пам’ять. Утім, ці почуття якось миттєво обертаються на смертельну нудьгу, бо знаки інтимної історії знекровлюються, знешкоджуються та починають припадати пилом під колективним поглядом. Так зване вивільнення пам’яті має невід’ємний присмак злодійства, – річ із родинного помешкання чи знак із закапелку таємних спогадів силоміць відбирають, випинають на широкий загал або перенарікають, внаслідок чого в глибині твоєї власної пам’яті утворюються порожнини, куди просідає ґрунт приватного минулого, змінюючи рельєф біографії. Разом із цими відданими на огляд речами, тебе ніби позбавляють спогадів, пропонуючи натомість свою вервечку ритуальних детермінантів. Я не можу спекатися відчуття, що музейні вітрини є ексгібіціоністським вивертанням сімейної шафи, але водночас відвідини музею подібні до сонного зосередженого вдивляння, часто зведеного до моторошного ворожіння на нутрощах індивідуального спомину. Те саме сміття, що «не виносять з хати» раптом увиразнюється до талісманів доби, де клаптик паперу чи клубочок волосся підкреслені музейним світлом, мов осяяні німбом. Минулий час поглинає теперішній, захищаючись від мене моїми ж речами, які своєю чергою стають дивно впливовими у своїй бездіяльності. Анонімний терен колективної пам’яті тихо засмоктує буденність і протягом цього процесу утворюється така безнадійна тяглість, що вистрибнути у живе життя можливо лише шляхом якогось божевільного виверту.

Випадкові фрагменти мотлоху вживаної щоденності викидаються на поверхню сучасності, мов рідкісні археологічні знахідки, роздивляючись які, припасовуєш до себе талан збоченого колекціонера, а час, який щойно видавався нескінченним враз злютовується у м’ясисту плоть, що дихає в потилицю. Доводиться заплутувати сліди, щоби тебе не викрили та не зачинили всередині демонстраційної скриньки, перетворивши на меморіальну дивину.  

Влада Ралко

 

Постать, 2021; На згадку, 2021; Завіса, 2021; Зірка, 2021; Обеліск, 2021
з проєкту «Експонати»
Акрил, маркер, олівець, полотно
Створено під час резиденції BIRUCHIY-PRIMORSK 021 «Час, що не втрачено»